неділя, 6 квітня 2008 р.

Так чи ні?

Моя історія про вкрадені органи

Їду я в своєму рідному потязі „Івано-Франківськ-Київ”. Потяг цей я люблю, знаю вже цих наших людей як свої п’ять пальців – типаж один. Їду я хвора – тому можливо, це тільки галюцинації. Навпроти дід з дефектами мови і перелякане дитя. Коли вперше подивилася хлопчикові в очі, сама перелякалась – не думала, що можу справити на дитину таке страшне враження. Він був у шапці і в курточці, так і сидів у верхньому одязі - просто приклеєний до сидіння, руками вчепившись в раму вікна, а очима - в мене. Четвертою з нами їхала допитлива жіночка. На всі питання, відповідав дідо, а малому показував – притуляв палець до рота, що значить - мовчи, ані слова. Дідо говорив погано. Але за десятим разом ми зрозуміли – вони їдуть з якогось глухого гірського села на Закарпатті. „Куди їдете”, - продовжує діставати старого жінка. А той відповідає: „Їду до Києва віддавати його в дитячий будинок”. Як так?.........
Дивитися на них обох було якось дивно – я зрозуміла: це прекрасні кадри з фільму, якогось такого артхаузного. Хоча кіно і грішить великою кількістю історій з потягів, ця була би найкраща... Бо ці двоє – дуже непересічні люди. Але потрохи я почала помічати – дід і внук не тільки два ідеальні актори мого фільму, вони ще й контрастують одне одному. Хлопчик одягнений дуже гарно, а дід – як-небудь, хоча за словами останнього, маля – на вигляд років шість, виховує він сам. До того ж, старий поводиться з малим нахабно і жорстоко – смикає його, не може нормально роззути, а тягне за охайно зав’язані черевички так, що ледь ноги не повідривав.
Жінка, моя сусідка, почала бити на сполох – вона вже такого материнського віку і подивившись на це все, вмить вирішила, що дитину дід вкрав. Мимохіть я починаю в це вірити. Хлопець мовчить і поїдає –так, саме не їсть, а просто пожирає ті шоколадки і мандаринки, котрими ми його пригощаємо. Мандарини лопає прямо з кістками – видно, дуже голодний, переполоханий і якийсь напружений. Мовчить. Мама? Тато? Ні, тільки дід у нього. А той дід весь уже такий, що йому самому потрібен якийсь інший дід чи баба, щоб доглянув і зібрав докупи. Як він може дивитися за тою дитиною? Як міг купити йому весь цей одяг? Як міг подбати, щоб дітвак виглядав чисто і охайно? Як він його ще досі не вбив, якщо за кілька годин в поїзді уже порозтягував йому всі м’язи, швиргаючи ним в різні боки, влягнувшись з ним на одну полицю, затиснувши до стінки і нічим не накривши, щоб не змерзло..?
Ми з жінкою не спали – не знали, як підняти ґвалт, викликати міліцію, щоб перевірила того діда. Вранці мене зустріла подруга, перед тим вона покликала міліціонера на вокзалі, щоб підійшов під наш вагон. Але той махнув рукою – мовляв, а, дурне, дівчата, менше пийте і більше себе пильнуйте. Куди пішли дід з „онуком”, я так і не знаю. Куди він його здав, кому і для чого – не зрозуміло. Коли я розповіла це на 5 каналі, редактор сказав – Оля, ти ж журналіст, чому ти не подзвонила мені, ми б приїхали вранці під поїзд і все вияснили. У нього з моєї розповіді виникли ті самі підозри – дитину везли до Києва на органи. Але я не змогла довести цю історію до кінця. Я побоялася за себе, за те, що більш впливові люди могли їхати у тому ж вагоні, що й я, бо дід підставна особа, котра мала здати хлопчика у потрібні руки. Зараз я часто задаю собі питання – чи справді є у малого мама, котра за ним плаче і його шукає, чи ця дитина дійсно нікому не була потрібна. Крадуть дітей різних, а вкраденими органами рятують виключно людей комусь потрібних і за великі гроші. Цікаво – якщо пересадити комусь нирку вкраденої дитини, цей хтось зможе далі нормально жити? Я чомусь впевнена, що ні.

Немає коментарів: