неділя, 6 квітня 2008 р.

Так чи ні?

Моя історія про вкрадені органи

Їду я в своєму рідному потязі „Івано-Франківськ-Київ”. Потяг цей я люблю, знаю вже цих наших людей як свої п’ять пальців – типаж один. Їду я хвора – тому можливо, це тільки галюцинації. Навпроти дід з дефектами мови і перелякане дитя. Коли вперше подивилася хлопчикові в очі, сама перелякалась – не думала, що можу справити на дитину таке страшне враження. Він був у шапці і в курточці, так і сидів у верхньому одязі - просто приклеєний до сидіння, руками вчепившись в раму вікна, а очима - в мене. Четвертою з нами їхала допитлива жіночка. На всі питання, відповідав дідо, а малому показував – притуляв палець до рота, що значить - мовчи, ані слова. Дідо говорив погано. Але за десятим разом ми зрозуміли – вони їдуть з якогось глухого гірського села на Закарпатті. „Куди їдете”, - продовжує діставати старого жінка. А той відповідає: „Їду до Києва віддавати його в дитячий будинок”. Як так?.........
Дивитися на них обох було якось дивно – я зрозуміла: це прекрасні кадри з фільму, якогось такого артхаузного. Хоча кіно і грішить великою кількістю історій з потягів, ця була би найкраща... Бо ці двоє – дуже непересічні люди. Але потрохи я почала помічати – дід і внук не тільки два ідеальні актори мого фільму, вони ще й контрастують одне одному. Хлопчик одягнений дуже гарно, а дід – як-небудь, хоча за словами останнього, маля – на вигляд років шість, виховує він сам. До того ж, старий поводиться з малим нахабно і жорстоко – смикає його, не може нормально роззути, а тягне за охайно зав’язані черевички так, що ледь ноги не повідривав.
Жінка, моя сусідка, почала бити на сполох – вона вже такого материнського віку і подивившись на це все, вмить вирішила, що дитину дід вкрав. Мимохіть я починаю в це вірити. Хлопець мовчить і поїдає –так, саме не їсть, а просто пожирає ті шоколадки і мандаринки, котрими ми його пригощаємо. Мандарини лопає прямо з кістками – видно, дуже голодний, переполоханий і якийсь напружений. Мовчить. Мама? Тато? Ні, тільки дід у нього. А той дід весь уже такий, що йому самому потрібен якийсь інший дід чи баба, щоб доглянув і зібрав докупи. Як він може дивитися за тою дитиною? Як міг купити йому весь цей одяг? Як міг подбати, щоб дітвак виглядав чисто і охайно? Як він його ще досі не вбив, якщо за кілька годин в поїзді уже порозтягував йому всі м’язи, швиргаючи ним в різні боки, влягнувшись з ним на одну полицю, затиснувши до стінки і нічим не накривши, щоб не змерзло..?
Ми з жінкою не спали – не знали, як підняти ґвалт, викликати міліцію, щоб перевірила того діда. Вранці мене зустріла подруга, перед тим вона покликала міліціонера на вокзалі, щоб підійшов під наш вагон. Але той махнув рукою – мовляв, а, дурне, дівчата, менше пийте і більше себе пильнуйте. Куди пішли дід з „онуком”, я так і не знаю. Куди він його здав, кому і для чого – не зрозуміло. Коли я розповіла це на 5 каналі, редактор сказав – Оля, ти ж журналіст, чому ти не подзвонила мені, ми б приїхали вранці під поїзд і все вияснили. У нього з моєї розповіді виникли ті самі підозри – дитину везли до Києва на органи. Але я не змогла довести цю історію до кінця. Я побоялася за себе, за те, що більш впливові люди могли їхати у тому ж вагоні, що й я, бо дід підставна особа, котра мала здати хлопчика у потрібні руки. Зараз я часто задаю собі питання – чи справді є у малого мама, котра за ним плаче і його шукає, чи ця дитина дійсно нікому не була потрібна. Крадуть дітей різних, а вкраденими органами рятують виключно людей комусь потрібних і за великі гроші. Цікаво – якщо пересадити комусь нирку вкраденої дитини, цей хтось зможе далі нормально жити? Я чомусь впевнена, що ні.

помадні канцерогени

В усьому винен Ришельє!
Губну помаду придумав Ришельє. Кардинал дуже любив запах спілих яблук, а постійно тримати біля себе ящик з улюбленими фруктами було для нього трішечки незручно. Тож його лікар приготував для нього духмяну суміш - масел з яблучним ароматом, жирів та воску. Та й назвав свій рецептик помадою – від французького слова „pomme”, що означає „яблуко”. Вибагливий Ришельє змазував нею кінчик носа та верхню губу і насолоджувався ефектом. Не думав він про те, що можуть накоїти його примхи і якою заразною стане ця помадна пристрасть. Додали до неї барвників – і на тобі, жінки навалою присіли на помади.

Не так давно, десь у жовтні минулого року, весь інтернет кишів шокуючими повідомленнями – американці вирішили перевірити, на скільки безпечною є цей невід’ємний атрибут жіночої сумочки. Тестували червону помаду – і не будь-яку, а відомих брендів- „L'Oreal” і „Christian Dior”. В 60% досліджуваних зразків виявили свинець у концентрації 0, 65 частинок на мільйон. В Асоціації парфумерії, косметики та засобів особистої гігієни одразу ж поспішили запевнити – свинець утворюється „природним шляхом”, а не додається у ході виробництва. До того ж, обмежень на вміст свинцю в помадах не існує.

Але цікавіше інше - читати жіночі форуми, яку коментували цю інформацію. Реакції приблизно такі: розсудливі - на кшталт „все наше життя суцільна хімія – якщо ми щодня їмо хімію, то облизати намальовані губки – то взагалі дрібничка!” або розпачливі – „так що тепер - нічим не користуватися? Нізащо не зречусь своїх улюблених помадок Лореаль!”.

А що таке свинець? Це важкий метал, що викликає ураження крові, шлункового-кишкового тракту і печінки. Будь-який косметолог „старої закалки” буде уклінно благати жінок – користуйтесь виключно гігієнічними помадами. Спокусливі губки – вмістилище канцерогенів. У помадах – продукти жиру з неякісної нафти. Цей жир на губах всмоктує канцерогени з довкілля – вітер повіяв, на губи поналітало купа шкідливих речовин, далі язик все облизав - і весь цей набір потрапляє до рота, а далі - у шлунок. Не випадково у жінок злоякісні утворення органів травлення виникають дуже часто, тоді яку чоловіків перед веде рак легенів.

Будь-який інгредієнт помади може викликати алергію, але найнебезпечнішими є оксиди металів – цинку, заліза, титану. Їхні солі мають здатність проникати глибоко в тканини, оминаючи верхній шар шкіри. Без упаковки помада важить близько 5 грамів. А скільки разів на день ми підмальовуємо губи? Вчені підрахували, що жінки щодня з’їдають десь 17 міліграм помади, а за все життя – півцентнера. Чоловікам при поцілунках дістається вдвічі менше шкідливого десерту.

Але сучасні спеціалісти, особливо ті, котрі зацікавлені у збуті, заспокоять – для того щоб нанести здоров’ю відчутну шкоду, треба з’їсти як мінімум три тюбики підряд натщесерце. Косметологи повчають – цей ніжний продукт може служити не більше року, не повинен якось смачно пахнути і якщо помада тримається на губах менше години, значить вона погана, а отже, таїть в собі невидиму загрозу. І оминайте косметичні розкладки у підземних переходах – на упаковці дешевої помади не можна прочитати, які компоненти вона у собі містить. Але питання інше – що з того, що я прочитаю про вміст помади дорогої?

Багато відомих брендів проводять рекламні компанії на кшталт „Купіть помаду – врятуйте життя”, викидаючи маленьку частинку своїх прибутків на боротьбу із раком. Водночас більше 30% усієї косметики мають у собі канцерогенні речовини. Найпопулярніші – формальдегіди, що є в лаках для нігтів та деяких шампунях, та барвники із вмістом дьогтю – у тушах та олівцях для очей. А також нафтопродукти –діоксани (у фарбах для волосся, засобах для засмаги та депіляції), які подразнюють слизову оболонку очей та дихальні шляхи, і так звані парабени, що містяться чи не у всій косметиці, бо є універсальними консервантами, що не дають швидко зіпсутися найрізноманітнішим кремам, емульсіям і лосьйонам.

Після такого страшно зайти в „Космо” чи „Брокард”. Бо весь макіяж і вся штучна краса – раконебезпечна! Це не скажуть консультанти в магазинах, але про це знає кожен професійний косметолог. Єдине просте спостереження – чим менше інгредієнтів написано на флакончику, тим безпечніша косметика, а до слова „натуральний” в наш час можна ставитися виключно іронічно.

неділя, 30 березня 2008 р.

сценарій

Фільм „Плюс-Мінус”
дві історії - день з життя Віл-позитивної і Віл-негативної людини.
Віл+ живе з цим і насолоджується життям. Її знак плюс не заважає їй почуватися повноцінною, ходити на роботу, контактувати з людьми. Вона радіє.
Віл- також живе з цим, але тільки тому що боїться. Вона снідофоб. Не займається сексом, ні з ким не цілується, боїться перукарів, косметологів, стоматологів, боїться плавати в басейні і в річках, хоча любить купатися. Вона любить котів, але не заводить кота, бо вважає його потенційним заразником. Перед тим як сісти в мяке крісло будь-де, детально його досліджує. Вона постійно сидить на Інтернет-форумах і задає дурні питання – одне за другим про можливості зараження. Вона щотижня здає аналізи на СНІД і не вірить негативному результату. Симптоми будь-яких хворіб для неї сигнал –що все, СНІД уже в ній. Її знак мінус не дає їй спокою. Вона й сама розуміє свою фобію, але не може її позбутися. Вона страждає.
У фільмі-диптиху з обома героїнями ми показуємо, як можна жити з Віл і жити нормальним життям (історія 1) і які хибні можуть бути уявлення сучасної людини про те, від чого можна, а від чого не можна чи дуже мала ймовірність, що можна, заразитися (історія 2). Звісно, ми досліджуємо і якийсь суспільний зріз, адже обидві героїні живуть серед інших людей. Звісно, ми досліджуємо і якийсь психологічний зріз, адже в обох героїнь щось в голові роїться.

неділя, 16 березня 2008 р.

грипчик для Ніни Кур'яти

Грип в Україні ще не переступив через епідемічний поріг

Грип в Україні ще не перейшов в епідемію. Про стан захворюваності на гострі респіраторні вірусні інфекції звітує Міністерство охорони здоров’я.

Там повідомляють – недуга прогресує, але в жодному з десяти контрольних міст не досягла і не перевищила епідемічних порогів. Однак, за останній тиждень захворюваність українців зросла на 50%, внаслідок чого занедужало майже тридцять сім тисяч людей, з них –більше 17-и тисяч діти. У лікарнях перебувають близько трьох сотень дітей.

Цього тижня грип може стрімко наступати, оскільки люди повернулися з різдвяних свят і відновилися заняття у школах та університетах – попереджають у Міністерстві здоров’я.

За словами медиків, хоч люди і заражаються гострими респіраторними інфекціями, штам вірусу грипу поки що не виявлено. Наразі хвороба протікає в легших формах - збудниками є вірус парагрипу, що вражає насамперед голосові звязки, та аденовіруси, підхопивши які, людина відчуває нежить та біль у горлі. Але це ще несправжній грип –запевняють лікарі.

Стаття для Ніни Кур'яти

Не хочу ще одну Тимошенко, ще одного Скрипку і навіть Тараса Григоровича!
Слава Богу, що в Україні паряться дублюванням фільмів українською мовою і не замислюються про дублювання людей. Так, я знаю, клон –це тільки близнюк іншої людини, який також виношує жінка у своїй утробі і який так само народжується, виховується і все інше. Близнюк, відтермінований у часі. Але кому він потрібен -такий близнюк? Люди мають вмирати, а живі мають ходити на могили померлих рідних і близьких. А не –поховали одного та й нумо морочитися, щоб народилося щось дуже схоже, майже ідентичне.
Наука часто йде врозріз з природою, і я проти цього. Навіть проти вирішування у такий спосіб проблем донорства. Так зване терапевтичне клонування людини передбачає створення ранніх ембріонів для одержання донорських тканин. У цьому випадку медиків цікавлять супер-чарівні клітини – стовбурові. Їх дуже багато у людських зародках на ранньому періоді розвитку і вони ростуть як на дріжджах – за дев’ять місяців вагітності з однієї-єдиної такої клітинки утворюється організм з трьох мільйонів клітин. Окрім того, стовбурова клітина може перетворюватися у будь-яку клітину будь-якого людського органу – чи то нервову, чи печінкову, чи серцеву, чи імунну. Для медицини це неоціненний скарб –просто еліксир, здатний зцілювати практично безнадійних людей. Але я за людські страждання – якщо якась вища сила хоче людської смерті, то гроші і стовбурові клітини зайві. Навіть коли вони дійсно цілющі.
Як же відбувається саме клонування? Потрібна молекула ДНК людини, котру збираються клонувати. Ця молекула, а заразом і генетичний код, що в ній міститься, за допомогою електричного шоку вживляють в середину яйцеклітини, і та починає ділитися. У такий спосіб фомується ембріон –зародок. Його вміщують в матку жінки і чекають традиційних 9 місяців, поки клон не народиться на світ. Поки це все тільки теоретично –технологія ще надто слабка, аби успішно клонувати людину. Поки медики в екстазі від експериментів з тваринами, починаючи зі славнозвісної овечки Доллі у 1997 році. Правда, отримати Доллі вдалося лише з 277-ої спроби і пожила бідна вівця тільки сім років.
У цьому вся й біда, коли мова заходить про клонування людей. Медики не можуть контролювати сам розвиток плоду в утробі матері. Плід може раптово померти, маючи при тому цілком нормальні, здорові хромосоми і гени. Зовсім несподівано – і медицина не має аргументів і опиняється в глухому куті. Поки що.
А тим часом прихильники клонування в екстазі від того, що можна „повоскресати” людей, яким довелося дуже мало пожити –ну хоча б жертв геноцидів чи репресій чи вундеркіндів - нобелівських лауреатів. А чому б і ні? Люди такі хороші були, добрі, таких у світі треба побільше, а вони взяли та й повмирали чи їх несправедливо вбили. Шкода? Шкода! А ми їх візьмемо й повернемо! Або захоче якийсь самозакоханий мільярдер убезпечити собі вічне життя у такий хитрий спосіб -лишити по собі свій клон. То чому б і ні? Треба тільки шматочок людської тканини, адже всі тканини людини мають ДНК і можуть бути потенційним джерелом клонування. Навіть волосся, кістки і зуби.
Все це утопія –як мені видається. Людина повинна бути унікальною. Людей добрих і поганих має бути рівно стільки, скільки їх народилося природним шляхом. І чомусь я одна з тих, хто вірить, що Бог дає людині душу саме в той момент, коли яйцеклітина зливається зі сперматозоїдом. А сперматозоїд не потрібен при клонуванні. Чоловіки, виходить, мали би бути проти клонів так само, як я.. Бо ж вони зовсім не причасні до цього процесу. І ніхто не знає, чи вижив би клонований Олег Скрипка і чи був би він так само талановитий, як і неклонований. Я навіть проти того, щоб це знати. І проти того, щоб накопіювати, наприклад, братів Кличків для безпеки і національної звитяги. Бо наступним поколінням треба плекати своїх героїв, а не жити з дубльованими старими.. Хай навіть це пафосно звучить.
Тим часом, в Болівії клонують картоплю, в Малайзії черепах, в Південній Кореї почали комерційне клонування домашніх улюбленців, а в США думають, чи їсти мясо клонованих тварин. А морські їжачки самі себе клонують, коли відчувають небезпеку. Мабуть, лише останніх, котрі це роблять самі, я підтримую.

понеділок, 3 грудня 2007 р.

Сюжет про літературу

ось вам, любі друзі, мій подкастик про українських сучасних творців

вівторок, 2 жовтня 2007 р.

Іспанія-віртуальна

Це добірка новин, фоток, якихсь хороших посилань на дещо з неохопного іспанського життя - ось цієї добірки opml file